Місто понад річкою Полтвою заснував у XIII столітті Данило I Галицький з династії Рюриковичів після знищення Галича військом хана Батия. Назву Львів (Львігород) місто отримало мабуть на честь Лева I Галицького (Даниловича), сина засновника. Спочатку це був лише дерев’яний замок, або ж «схованка від татар», збудований на відлюдді «для захисту себе та своїх скарбів від ворога». В XIV столітті Львів перейшов під владу Казимира III Великого, який на місці зруйнованого дерев’яного замку збудував муровану фортецю, звану Високий замок, на горі, що й донині має таку саму назву. Це узвишшя було важливим місцем у топографії міжвоєнного Львова, яке увічнив, зокрема, Станіслав Лем. У 1356 році Казимир Великий надав поселенню міські права. До XVIII століття Львів неодноразово зазнавав нападів, облог та пограбувань, влаштовуваних татарами, турками, козаками під командуванням Богдана Хмельницького та шведами. Завдяки багатьом героїчним оборонам його називають «переднім шанцем» і «оплотом християнства».
У 1772 році, коли трапився перший поділ Польщі, Львів опинився на території, окупованій Австрією. Місто було іменоване столицею Королівства Галичини та Лодомерії [Лодомерія – спотворена назва Володимирії – прим. перекл.] – провінції, залежної від монархії Габсбурґів, Австрійської імперії, а відтак Австро-Угорщини. Відтоді воно почало змінювати свій характер укріпленої фортеці. У 1777 році почалася ліквідація віджилих укріплень, що дозволило розбудувати місто та його передмістя. Поляки, які мешкали у Львові та в Галичині, спочатку зазнавали потужної германізації. «Чужинці зробили його столицею гноблення, він власними зусиллями мусив стати столицею відсічі й оборони». Починаючи від шістдесятих років XIX століття Галичина почала поступово розширювати свою автономію. У 1869 році польська мова стала офіційною мовою в адміністрації та судочинстві Галичини. У 1870 році Львівська міська рада та Крайовий сейм ухвалили рішення про надання місту окремого статуту та прав самоврядування. Ця ухвала забезпечила містові динамічний розвиток в наступні роки. «Постала низка громадських будівель, які є окрасою загалом бідного на архітектурні пам’ятки Львова, постають і розвиваються численні школи, гуманітарні заклади, наукові та мистецькі інституції, врешті-решт фінансові заклади, постає значне гроно товариств усіх видів, серед усіх верств населення посилився розумовий рух і розвинулося громадське життя». У шістдесятих роках XIX століття також постали перші залізничні сполучення Львова, зокрема з Краковом. Водночас із розширенням автономії Галичини Львів перетворювався на культурний центр формально неіснуючої Речі Посполитої. Місто називали «серцем і мозком» Польщі: «Тут серця Польщі б’ються найсміливіше, – казав Юзеф Пілсудський. – Той, хто прагнув дихати почуттям свободи і продовжити нитку традиційної думки чи боротьбу за незалежність Польщі, мусив сперти свою працю на Львові, де билися серця, які гаряче прагнули до свободи».
У Львові розвивалося культурне та інтелектуальне життя поляків, а водночас виникали самостійницькі та військові організації, як-от Спілка чинної боротьби (1908) та Стрілецька спілка (1910). Поставали нові щоденні газети, часописи та товариства. Львів був містом митців і письменників, де творили, скажімо, Александр Фредро [Aleksander Fredro], Северин Ґощинський [Seweryn Goszczyński], Корнель Уєйський [Kornel Ujejski], Артур Ґротґер [Artur Grottger], Владислав Белза [Władysław Bełza], Ян Каспрович [Jan Kasprowicz], Леопольд Стаф [Leopold Staff], Ґабріеля Запольська [Gabriela Zapolska], Марія Конопницька [Maria Konopnicka] та Марія Дулемб’янка [Maria Dulębianka]. Багато митців мешкали у Львові, чимало приїжджали сюди творити, а дехто – пиячити у відомих львівських кнайпах (корчмах), як-от легендарному «Атласі», який вважають найважливішим мистецьким закладом у місті понад Полтвою, де Генрик Збежховський [Henryk Zbierzchowski], званий бардом Львова. За словами Тадеуша Бой-Желенського: «Ніде так чудово не пилося, як [...] у Львові».
Саме у Львові в 1894 році було організовано Загальну крайову виставку, на якій були представлені економічні, наукові та культурні здобутки Галичини «від творчості митця аж до праці хлібороба, від плодів дослідної інтелігенції аж до доморобного виробу селянської руки». Виставка була покликана стати результатом співпраці всіх суспільних верств, маніфестом польськості – ініціативою понад кордонами займанщин, що служить усій нації. У рамках виставки було запущено перший у Галичині електричний трамвай, представлено нафтову промисловість, картини Яна Матейка [Jan Matejko] та монументальну Рацлавицьку панораму розміром 150 на 15 метрів – «великий пропагандистський успіх, який зміцнює та єднає польські серця».
У 1918 році, після боїв за Львів, у яких велику роль відігравали містяни, зокрема діти та молодь (яких називають «львівські орлята»), поляки захопили владу над містом. Між 21 і 22 листопада підрозділи українського війська відступили з міста, а вже близько 8.00 «увесь Львів був у польських руках». Рівно через два роки Львів був відзначений за ці змагання (як перше в історії місто) Лицарським хрестом ордену Virtuti Militari. Національним пам’ятником і важливим місцем пам’яті став Цвинтар захисників Львова, також відомий як Цвинтар львівських орлят [офіційна сучасна назва в Україні: польський військовий меморіал на Личаківському цвинтарі – прим. перекл.]. У міжвоєнні роки оборона Львова стане національним міфом поляків: «В ім’я ідеї незалежності та приналежності до Материзни, великий, могутній Подвиг Захисників Львова, отих украй дорогих кожному польському серцю „Орлів і Орлят”, про яких колись Сенат університету сказав пам’ятні слова: „Наче леви вхопилися вони за зброю, і перед обличчям їхньої хоробрості та презирства до смерті, блідне слава лицарів Термопіл”. Баґнетами своїх захисників Львів викував власну приналежність до Польщі».
Тріумф 1918 року не означав завершення польсько-української війни, що тривала до травня 1919 року. Листопадова перемога поляків не гарантувала також безпеки мешканцям Львова. У місті запанувала анархія, якій сприяли військові, також високопоставлені. Вже близько 9.00 ранку, тобто через годину після опанування міста, в єврейській дільниці почався погром, під час якого було вбито близько 100 осіб, у тому числі дітей і осіб похилого віку, майже 400 було поранено, понад 50 будівель спалено, а понад 3700 помешкань і закладів сфери надання послуг пограбовано.
За таких обставин місто увійшло в кордони відродженої ІІ Речі Посполитої Польщі. Проте офіційно східні кордони Польщі були визнані щойно в березні 1923 року ухвалою Радою послів.
У другому десятилітті ХХ століття колишня столиця Галичини втратила роль найважливішого польського міста. Політичне життя перемістилося до Варшави, а разом з ним і культурний центр Польщі – «з малого великого міста, зі знакової столиці країни [Львів] перетворився сьогодні на велике мале містечко. Він поступився своєю літературою на користь столиці, він опустив крила в театрі, він посірів у пресі». Тому Львів уже не ідеалізували беззастережно. У серії «Дива Польщі» Станіслав Василевський не шкодує гірких слів на адресу міста. Він називає його «обдертим бідолахою», містом, позбавленим пам’яток і великих площ, «потворним, у віденському стилі, шаблонним», а крім того «позбавленим обличчя і виразу». Але, як зазначає автор, вигляд Львова часів ІІ Речі Посполитої є наслідком його героїчного минулого, результатом війн, облог, пожеж і, звісно, шкідливої містобудівної політики австрійських загарбників. Тому Львів, висновує Василевський, – це «обірваний бідолаха, але пристрасний», це місто «вельможне», urbs princeps.
Попри цю несприятливу для Львова кон’юнктуру, місто утім частково зберегло свої колишні позиції важливого центру науки та культури. Воно було третім за кількістю мешканців містом у Польщі і одним із чотирьох найважливіших видавничих центрів країни (разом із Варшавою, Познанню та Краковом), тут функціонували університет , політехніка, принаймні дев’ять бібліотек, чудові музеї (включаючи Національний музей ім. Короля Яна III) й театри (включаючи Великий театр), храми в неороманському та ґотичному стилі, зокрема храм і монастир отців бернардинців, та відомі некрополі: кладовище на Личакові та Цвинтар львівських орлят. Крім того тут постав «один із найкрасивіших польських пам’ятників поета-пророка», тобто колона Адама Міцкевича за проєктом Антона Попеля, а також пам’ятник Яна III Собеського роботи Тадеуша Баронча [Tadeusz Barącz] (1898), який після Другої світової війни було перенесено до Ґданська. Надалі можна було оглянути Рацлавицьку Панораму, експоновану на терены Східного ярмарку («тут відчувався подих Європи, але ми з друзями бігали туди переважно пити дармовий бульйон Маґґі») щодня від 10.00 ранку аж до сутінків, чи підніматися на пагорб Люблінської унії на Високому Замку, насипаний з ініціативи Францішека Смольки [Franciszek Smolka] (будівництво тривало кілька літ, починаючи з 1869 року), привозячи до Львова землю з різних важливих для поляків місць, зокрема з могил Міцкевича та Словацького: «Краєвид на місто з Пагорба не має собі рівних у Польщі і перевершує вид із замкової гори у Вільні».
У 1926 році в місті було 12 трамвайних ліній. Можна було прогулюватися чотирма парками, зокрема Високим замком, про який Лем писав: «Високий замок був для кожного з нас тим, чим є для християнина небо». Саме у Львові, по вулиці Академічній [тепер проспект Шевченка] була розташована цукерня Залевського: «Складалося враження, що Залевський подужає відтворити в цукрі та шоколаді увесь Космос». Тут також містилася садиба фабрики горілок і лікерів Ю. А. Бачевського [J. A. Baczewski] (заснована в 1782 році).
У Львові було створено популярне радіошоу Wesoła Lwowska Fala [Весела львівська хвиля], в якому виступали Щепчо і Тоньчо, тобто Казімеж Ян Вайда [Kazimierz Jan Wajda] та Генрік Фоґельфенґер [Henryk Vogelfänger]. Завдяки їм уся Польща дізналася про балак і батярів – характерні елементи, які формували ауру міжвоєнного Львова. Балак — вулична говірка, арґо батярів — хуліганів, злодіїв, вуличних шахраїв, а водночас шляхетних заводіяк, веселих і життєрадісних мешканців львівських околиць, яким була притаманна насамперед любов до Львова.
Львів вважали гордим, відкритим і багатокультурним містом, населеним різними націями, зокрема поляками, українцями, вірменами та євреями, мовчазним свідком славетних і ганебних подій, містом безугавних суперечок, національних чвар, нападів, расистських і антисемітських виступів та колотнеч на економічному тлі. Це місто важливе для національної ідентичності поляків і українців. Його називали «оплотом християнства», позаяк до XVIII століття воно витримало 24 облоги, столицею митців і письменників, культурним і духовним центром Польщі у часи займанщини. У міжвоєнний період місто сильно персоніфікували, поляки ставилися до нього, як до національного героя, котрий вирізняється вірністю (Leopolis Semper Fidelis [лат. «Львів – завжди вірний»]), хоробрістю (відзначене Лицарським хрестом ордена Virtuti Militari) та залученістю до справ, що стосувалися Польщі й поляків – «Львів „завжди вірний”, був чутливим до будь-яких проявів національних рухів». Станіслав Лем стверджував, що «Львів годі будь-чим замінити».
Бруно Шульц мешкав у Дрогобичі, який «з варшавської перспективи здавався містечком, що потонуло десь на пограниччі»[43]. Проте він перебував неподалік від Львова, котрий до часів відновлення незалежності був столицею Галичини та політичним і культурним центром Польщі. Саме у Львові, а не у Варшаві чи Закопаному, Шульц почав налагоджувати свої перші широкі контакти з мистецьким світом. У 1910 році він записався на навчання в Політехніці на факультет суходільного будівництва. У наступні роки він контактував із письменниками, митцями (зокрема з Тадеушом Войчеховським [Tadeusz Wojciechowski] і Гершом Вебером [Hersz Weber]), літературними групами (як-от «Передмістя» [„Przedmieście”]), спілками (профспілка польських митців, профспілка літераторів) і львівськими видавцями – зокрема Каролем Курилюком [Karol Kuryluk] із часопису „Sygnały”. Тому Львів був для Шульца важливим культурно-мистецьким і товариським центром. У Львові він мав чимало друзів (серед них Дебора Фоґель [Debora Vogel] і Максиміліан Ґольдштайн [Maksymilian Goldstein]) та родичів.
Старший брат Бруно Ізидор Шульц [Izydor Schulz] у 1926 році перебрався з сім’єю до Львова, де обійняв посаду директора загальнопольського бюро Галицького нафтового товариства АТ «Ґаліція». Шульц регулярно відвідував Ізидора та своїх племінників – Вільгельма, Еллу та Якуба. За словами Єжи Фіцовського, під час відвідин Львова він часто малював портрети, переважно дитячі, які прикрашали львівське помешкання родини Шульців. Джерела називають різні адреси цього помешкання: вул. Я. Матейка 8 (у серпні 1934 року) та вул. Боґуславського [нині Д. Лукіяновича] 8 (у січні 1935 року).
У Львові він інколи зустрічався з Юзефиною Шелінською [Józefina Szelińska], яка мешкала в сусідньому Янові, а також з Остапом Ортвіном [Ostap Ortwin], Вілямом Гожицею [Wilam Horzyca], Арнольдом Шпетом [Arnold Spaet], Мар’яном Промінським [Marian Promiński], Єжи Янішом [Jerzy Janisch], Юзефом Нахтом [Józef Nacht] і Рахелею Авербах [Rachela Auerbach]. Тут він виставляв свої графічні роботи та живопис, зокрема в 1920* році в рамках I виставки єврейського мистецтва, в 1922* році під час колективної виставки Товариства приятелів красних мистецтв у Львові, в 1930* році під час Весняного салону, організованого Товариством приятелів красних мистецтв у Львові, в 1935* році в рамках виставки Профспілки польських мистців, а також під час війни, в 1940* році на колективній виставці графіки Спілки радянських художників України.
У 1937* році він теж брав участь у літературному вечорі в Загальному театрі вояка по вулиці Рутовського [тепер Театральна], де прочитав оповідання Едьо. Шульц навіть міркував про переїзд до Львова, хоча, мабуть, його більше вабила Варшава («Я б хотів перебратися бодай до Львова, коли вже до Варшави якось важко») – він навіть чинив для цього конкретні кроки, надсилаючи листи до кураторії Львівського шкільного округу, в яких просив перевести його до школи у Львові. Він також їздив до Львова до лікарів і спеціалістів, у тому числі в справі каменів у нирках, а в 1937 він забрав на лікування до Львова хвору Юзефину Шелінську. (тс) (перекл. ап)
