Авангардний творець, «розпущений і проникливий, його надихав цинізм». Один із найважливіших і найхарактерніших польських митців, якого вважають великим новатором прози (поряд із Бруно Шульцом і Вітольдом Ґомбровичем*) і автором найреволюційніших драм у всьому міжвоєнному двадцятилітті. На думку Ґомбровича, Віткацій («божевільний, якого охопив розпач») разом із ним і Шульцом творили характерну трійцю авангардних письменників-безумців.
Єжи Фіцовський* вважав, що Бруно Шульц і Станіслав Іґнацій Віткевич познайомилися 1925 року в Дрогобичі. Тоді Віткевич начебто намалював у помешканні Едмунда Пільпеля* «символічний портрет Шульца (вугіллям і пастеллю), який зображав його голову, настромлену на рептилячий (риб’ячий?) хвіст, – комашине черевце, що виринає із праокеану». Існування цього портрета, – це, мабуть, лише шульцівська легенда, оскільки зображений на ньому був, ймовірно, сам господар Едмунд Пільпель. Автор Шевців [Szewcy] згадував, що після цієї зустрічі йому запам’яталися тільки графічні роботи Шульца (т.зв. дряпографії), натомість «образ їхнього творця зник із неї, як пилок, розвіяний ураганом», а ще малоймовірнішою виглядає версія про портретування Шульца.
Проте їхні контакти не урвалися. За словами Єжи Фіцовського, наприкінці 1920-х або в 1930 році Віткевич познайомив Шульца у Закопаному* з Деборою Фоґель*. У Хроніці життя і діяльності Станіслава Іґнація Віткевича Януш Деґлер занотував, що зустріч відбулася в червні 1930 року. Упродовж цього часу Шульц начебто кілька разів відвідав Віткація під час свого перебування в Закопаному. В інших дослідженнях Януш Деґлер і Томаш Павляк припускають, що зустріч могла відбутися навіть на два роки раніше, у 1928 році, коли в листі Віткація до Зоф’ї Федорович [Zofia Fedorowiczowa] з’являється таємнича згадка про «Шульців», якими могли бути Бруно і Дебора. Зустріч також могла відбутися влітку 1929 року, коли з усією певністю і Шульц, і Фоґель, і Віткевич перебували в Закопаному. Проте куліси знайомства з авторкою тому Акації квітнуть [Akacje kwitną] залишаються незнаними. На думку Фіцовського це була надзвичайно важлива для біографії Шульца подія, оскільки в пізніших листах до Дебори Фоґель поставали ескізи та зав’язки Цинамонових крамниць – якщо це справді так і було, то має слушність Влодзімеж Болецький, який пише, що близько 1930 року Віткацій «посприяв появі творів, які в 1935 р. назве „явищем на межі геніальності”».
Проте щойно в 1934 році між митцями постали тісні взаємні стосунки, а невдовзі й приязнь, яку вони публічно та приватно декларували. Фактичним приводом для відновлення знайомства став літературний дебют Шульца, який справив на Віткевича дуже сильне враження. Ми знаємо про його захоплення від першого прочитання твору завдяки самому Віткацію. Автор Ненаситності [Nienasycenie] стверджує, що позичив Цинамонові крамниці («цю пекельну книжку») і прочитав їх за одну ніч, ймовірно, наприкінці лютого 1934 року*. Наступного дня він дивився на світ очима «Короля цинамону» та «Верховного Жреця Храму Жіночих Ніг». Всередині його істоти, отруєної «жахливим наркотиком Шульцового цинамону», щось промовляло «цинамоновим голосом, неартикульованим екстрактом Шульцових отрут». Світ, який він спостерігав, був світом сонного марева, а саме враження було жахливим і чудовим.
Сліди цієї лектури помітні в листах Віткевича, в яких він підкреслював своє захоплення прозою Шульца, зокрема два листи до Ядвіґи Віткевич [Jadwiga Witkiewiczowa] (від 1* і 3 березня 1934*), а також листи до Мечислава Хойновського [Mieczysław Choynowski] (9 березня 1934*) і Теодора Б’ялиніцького-Бірулі [Teodor Białynicki-Birula] (11 березня 1934*). У той час Віткевич, безперечно, обмінювався листами з Шульцом, мабуть, інформуючи його про своє захоплення Цинамоновими крамницями. Шульц відповів авторові Шевців, про що свідчить лист Віткація до дружини від 9 березня 1934 року* з незвичайним конвертом: «Конверт із листа Бруно Шульца [!] — поєднання безцінних автографів двох знаменитостей». Віткацій ймовірно також попрохав надіслати якісь матеріали, що збагатили би його знамениту колекцію. 29 березня 1934 року* Шульц надіслав йому листа, рукопис і чотирнадцять графічних творів. Можливо, це були офорти, згадані Войчехом Штабою [Wojciech Sztaba] серед елементів Віткацієвого паноптикуму, що складається з багатьох творів мистецтва та різноманітних гидот. Можна припустити, що листування за березень 1934 року не було ввічливим обміном люб’язностями між двома письменниками. Це були листи, сповнені «тоном фантастичної буфонади», демонстрація літературної вправності двох фехтувальників, які добре володіють словом.
Однак Віткацій не відповів на листа від 29 березня 1934 року, а водночас не підтвердив отримання посилки, – на подив Шульца, який боявся, що він розгнівав Віткевича насмішкуватим стилем свого листа. Драматург, мабуть, не відгукнувся з інших причин, — у період свят у нього було чимало прикрих клопотів. Віткацій постраждав від шлункового отруєння (1 квітня), «жахливого похмілля» (4 квітня), а відтак мусив з’їздити до Нового Сонча (6 квітня), натомість Марія Віткевич [Maria Witkiewiczówna] пережила тоді нервовий зрив. Знетерпеливлений і наляканий Шульц надіслав Віткевичу 12 квітня 1934 року* ще одного листа, в якому повідомив про надіслану раніше посилку та свої тривоги. Він також згадав про заплановану щорічну відпустку від учительської праці, яку хотів би провести у Варшаві* та Закопаному.
У наступні місяці Віткевич підтримав Шульца в клопотаннях про отримання оплачуваної відпустки на 1934/1935 навчальний рік, яку автор Цинамонових крамниць хотів присвятити літературній праці. Попри заступництво Віткевича, Шульц не отримав відпустки, що стало причиною його засмученості – 19 грудня 1934 року* він написав Зенонові Вашневському*: «Я писав і штурмував до Іґ. Ст. Віткевича, котрий робив, що міг, і до Тувіма, котрий нічого не робив».
Різдвяні канікули 1934 року (кінець грудня 1934 – 19 січня 1935*) Шульц і Віткевич провели у Варшаві. Під час численних зустрічей автор Шевців намагався Шульца «забавити». 31 грудня 1934 року* на спільній новорічній вечірці Віткевич написав нецензурного віршика під назвою Do Schulza [До Шульца]. Тієї ночі вони можливо також потрапили на забаву, організовану Вітольдом Ґомбровичем. Наступного дня* Віткацій намалював портрет Шульца, який пізніше буде використаний для ілюстрування Інтерв’ю [Wywiad] в часописі „Tygodnik Ilustrowany” (1935, №17). Ймовірно тоді ж Віткевич познайомив Шульца з Владиславом Татаркевичем [Władysław Tatarkiewicz]. Разом вони також відвідали лікаря Яна Кохановського* [Jan Kochanowski], у якого Шульц познайомився з Романом Ясінським* [Roman Jasiński]. Під час зустрічі* було зроблено знамените фото, на якому всі «зі шкури пнулися, щоб побити рекорди вихваток». У листах того періоду Віткевич зізнавався, що «опікування Шульцом поглинає багато часу».
Крім двох згаданих портретів (легендарного 1925 і реального 1935 року), існували ще принаймні два образи із зображенням автора Цинамонових крамниць, виконані Віткевичем. На одному Шульц був зображений у вигляді п’єро «зі стіжкуватим високим ковпаком на голові та великим жабо навколо шиї». Зі спогадів Еміля Ґурського ми знаємо, що це був великий портрет, нарисований кольоровою пастеллю, а обличчя та очі Шульца були передані дуже реалістично – «все разом було чудовим синтезом його особистості». На іншому портреті голова Шульца «справляла враження вируючої брили», встановленої на «постаменті, який переходить у форму штопора». Усі ці портрети втрачені (образ 1935 року знаний лише завдяки репродукціям).
Віткевич підтримував Шульца не лише товарисько, а й фахово. У лютому 1935 року він узяв у нього листовне інтерв’ю, а відтак 4 квітня* написав до нього вступ. Повністю ці тексти побачили світ у часописі «Tygodnik Ilustrowany» 28 квітня* того самого року під назвою Wywiad z Brunonem Schulzem [Інтерв'ю з Бруно Шульцом].
Віткацієзнавці та шульцологи розходяться в тому, як описати цю публікацію. Чи це інтерв’ю, чи, може, окремі публіцистичні тексти двох авторів, чи, може, вступ Віткація і лист Шульца? Гадаю, що тут має слушність Стефан Околович, який в одному з томів Зібрання творів Віткація пише, що обидва фрагменти публікації становлять єдине ціле. Тим більше дивує той факт, що в оприлюднених у тій самій видавничій серії критичних творів Віткевича Інтерв’ю подане лише в тій частині, де висловлюється автор Шевців. Подібну ситуацію ми спостерігаємо у виданні зібрання творів Бруно Шульца. Відтак читачі позбавлені можливості ознайомитися з повним текстом спільної публікації Шульца та Віткація. Інтерв’ю з Бруно Шульцом – це водночас назва вступу Станіслава Іґнація Віткевича, а також всієї публікації в часописі „Tygodnik Ilustrowany”, найважливішою частиною якої (титульним інтерв’ю, про що забувають віткацієзнавці) є відповідь Шульца. Віткацій зрештою сам це визнав, обтинаючи свої міркування, щоб не перевантажувати власне самого інтерв’ю: «Про ці проблеми згодом, – поки що інтерв’ю».
Шульцологія довела питання термінології до повного хаосу. Важко назвати вступ Віткація «інтерв’ю», а відповідь Шульца «відповіддю на це інтерв’ю», як це представив Влодзімеж Болецький у Шульцівському словнику [Słownik schulzowski], оскільки, як відомо, Шульц відповідав на попередньо сформульовані питання, що не увійшли до публікації, а свою частину написав принаймні за місяць до написання тексту Віткевича. Ба більше, сам Віткевич заявляв, що вступ написав, не прочитавши листа Шульца з відповідями (наприкінці публікації є примітка: «Написано перед прочитанням відповідей Шульца 4 IV 1935»). Таким чином, взаємодія двох текстів не має характеру інтерв’ю (запитання не увійшли до остаточної публікації).
Натомість Єжи Фіцовський стверджував, що жодного інтерв’ю насправді не було, а всі запитання сформулював сам Шульц. Цю гіпотезу повторює Мірослав Вуйцик («формально уподібнений до листа критичний нарис»). Віткевич, однак, мабуть таки долучився до написання тексту Шульца, оскільки той надіслав би його ще раніше до часопису „Tygodnik Ilustrowany” (без посередництва Віткація, який тоді був би лише автором вступу), але Шульц боявся образити приятеля, котрий навіть якщо не формулював конкретних запитань, безперечно був їхнім натхненником. І дійсно, питання щодо філософської інтерпретації Цинамонових крамниць, про яке згадує Шульц, є одним із питань, які цікавлять Віткація, випливаючи з його поглядів і теоретичних засновків щодо літератури. Зрештою, той сам посилається на це запитання у своєму пізнішому есеї про творчість Шульца: «Я спробую вилускати основні риси світогляду Шульца, хоча він сам у інтерв’ю зі мною („Tygodnik Ilustrowany”) стверджує, що це неможливо». Крім того, Віткевич писав відверто: «Я написав певну кількість запитань: дослівні відповіді Шульца подаю in extenso без жодних моїх доповнень». На цю інтерпретацію пристає Януш Деґлер у видавничій примітці: «Це вступ до відповіді Шульца на поставлені Віткевичем запитання. Інтерв’ю не мало усної форми. Запитання були сформульовані письмово і надіслані Шульцові, той відповів так само». Натомість безпідставним слід визнати датування Януша Деґлера в Хроніці життя і творчості Станіслава Іґнація Віткевича, який під числом 4 квітня умістив інформацію: «Веде листувальне інтерв’ю з Бруно Шульцом», – як відомо, того дня Віткацій лише завершив вступ до фактичного інтерв’ю, натомість саме інтерв’ю (ставлення запитань, формулювання відповідей) було вже готове ще в лютому 1935 року. Серед дослідників існують розбіжності не лише щодо статусу всієї публікації, а й щодо самого тексту Шульца. Він був опублікований і в Книзі листів (без назви), і в Критичних нарисах (під назвою Бруно Шульц до Ст. І. Віткевича) з тієї ж серії Зібрання творів Бруно Шульца, що найкраще ілюструє непорозуміння, пов’язані з цим текстом.
Другим і ширшим розважанням Віткевича про Шульца є стаття під назвою Twórczość literacka Brunona Schulza [Літературна творчість Бруно Шульца], завершена 11 квітня* та опублікована в серпні 1935 року* в двох числах тижневика „Pion”. Перед публікацією Віткевич, ймовірно, передав рукопис Шульцові на перегляд, а той сумлінно надіслав його до часопису „Wiadomości Literackie”, з яким Віткацій не співпрацював від 1930 року: «Зі статтею Віткація трапилося велике лихо, бо я дав її Ґридзевському. Віткацій на це несамовито розгнівався й велів мені негайно відкликати рукопис, що я і вчинив»[[63].
Після літературного дебюту Шульц виріс в очах Віткевича як митець, графік, письменник і мислитель, тобто особа, котра має світогляд, інтелект і талант, а також як автор творів, що ідеально пасують для просування його власних теорій. Безсумнівно, тексти Віткація були важливою опорою для Шульца, але й також важливим голосом з перспективи самого автора Шевців. Коментарі Віткація сповнені відступів, алюзій і відповідей, спрямованих до конкретних груп чи осіб. Текст Шульца іноді зникає з горизонту, прикритий барвистими притчами інтерпретатора. Віткевич ставить Цинамоновим крамницям найвищі оцінки, називаючи їх автора «новою зіркою першої величини», але водночас завдає точних ударів своїм ідеологічним ворогам і пропускає твори Шульца крізь машину власних теорій: про Чисту Форму, про потребу світогляду чи про монадизм, відверто ігноруючи те, що сам Шульц писав про власні твори. Крім того й Шульц інтерпретував зауваги Віткація в дусі власної творчості. У 1936 році він писав: «Власний світогляд – не вигаданий, а вроджений, первневий, – на думку С.І. Віткевича, – є притаманним будь-якому досвіду, цей посаг справжній поет приносить із собою світові». Це є доказом незалежності обох митців. Щоправда, у творчості та стилістиці Віткація та Шульца можна знайти певну схожість (наприклад, «тема загрози „просторові інтимності”»), але насправді вони залишилися геть автономними та оригінальними митцями. «У творах Бруно я не бачу слідів Віткація», – писав Ґомбрович у своєму Щоденнику, заперечуючи інформацію про те, що Шульц походив зі школи Віткевича.
Значну частину літа 1935 року Шульц і Віткацій провели в Закопаному. Віткевич пробув там від 14 липня до 22 серпня, натомість Шульц принаймні від 24 липня до 24 серпня. За цей час вони мали багато нагод для зустрічей і розмов. У спільних зустрічах також брали участь Дебора Фоґель, Єжи Евґеніуш Пломенський, Казімеж Чаховський, Роман Інґарден та Юзеф Вітлін. Разом із Шульцом у Закопаному перебувала його наречена Юзефина Шелінська*, з якою він прогулювався закопанським парком, відвідував Віткація у віллі «На Антолівці» та Марію Каспрович* у віллі Гаренда. Однак спільна поїздка мало не закінчилася розривом заручин через зростаючі непорозуміння, підґрунтям яких став запланований переїзд до Варшави. Через цей конфлікт Шульц не міг працювати. Він також не міг ходити в гори через агорафобію. Ймовірно, його також непокоїла більша, ніж зазвичай, юрба, що прибула на Свято гір, яке його особисто не цікавило. Листи до Зенона Вашневського того періоду свідчать, що єдиним чинником, який утримував Бруно Шульца в Закопаному того літа, була присутність Станіслава Іґнація Віткевича – і специфічна аура «закопанського демонізму» навколо того, що дозволяла йому відірватися від повсякденних клопотів.
З розповіді Єжи Пломенського ми також довідуємося, що тоді ж (улітку 1935 року в Закопаному) Віткацій вигадав жарт, який поціляв у мазохістські схильності Шульца. Він умовив знайому актрису надавати авторові Ідолопоклонної книги ляпасів (на очах у свити Віткація), що мало причинити Шульцові невимовне задоволення. Актриса врешті-решт не виконала свого завдання, проте Пломенський розповів про цей план Шульцові, мабуть, на радість усім присутнім. Почувши ці одкровення, Шульц лише «блідо посміхнувся, і мав трохи невиразну міну», а Віткацій поплескав його по плечу і сказав: «Ну, Бруно, оминула тебе добряча лафа. Природно, що в усьому винен Єжи і недосвідчена Янка».
За словами Єжи Пом’яновського, Віткевич влаштував подібний спектакль принаймні ще раз. Роль богині зіграла в ньому Аліція Дришкевич [Alicja Dryszkiewicz], яка згодом так згадувала про підступи Віткація: «Я, мабуть, писала Тобі, як і чому Віткацій познайомив мене з Бруно Шульцом. Як виглядала моє 1. знайомство з Бруно Шульцом — і відтак через два тижні чи тиждень потому — чого Віткацій зажадав від мене — і які наміри Віткацій мав щодо мене — присилаючи Бруно до дому, де я мешкала з моїм малим псом Пушком — сама. Чому Віткацій вимагав, щоб я, наприклад, носила туфельки на дуже високих підборах». Ці події спонукають до питання про ставлення Віткевича до мазохізму Шульца. За словами Станіслава Росєка [Stanisław Rosiek], автор Ненаситності [Nienasycenie] як мало хто розумів еротичну природу Шульца, що не перешкоджало йому чинити «далекосяжні тривіалізації в цій сфері».
Ймовірно, Шульц відповів на ці «Віткацієві тривіалізації» в одному зі своїх критичних текстів. 9 лютого 1936 року* «Tygodnik Ilustrowany» опублікував статтю Бруно Шульца під назвою Wędrówki sceptyka [Мандрівки скептика], в якій читаємо: «Приглушено й нечітко пригадуємо собі ту страхітливу космічну катастрофу, в якій трагічно загинув безстрашний титан Віткацій. Мабуть, уже віки минули відтоді». На думку Стефана Околовича, Мандрівки скептика, що мали бути рецензією на книжку Олдоса Гакслі [Aldous Huxley] Музика вночі [Music at Night], стали літературним жартом, ребусом, який посилається безпосередньо на думку Віткація: «Крок за кроком автор послідовно і з почуттям гумору покликається на характерні риси Віткація, іронізує, кепкує, наприклад, із його розлогої філософської аргументації, демаскує його дивацтва та епатування станами депресії, ба навіть оголює відмінності між ним і його батьком, на що Віткацій був дуже чутливий».
Окрім зустрічей у Варшаві та Закопаному, друзі підтримували між собою постійний листувальний зв’язок. У середині вересня 1936 року Шульц отримав від Віткація листівку, про що згадував у листі до Романи Гальперн* від 19 травня 1936 року*. Через місяць він поінформував спільну знайому: «Від Стася Віткевича отримую час від короткі звістки».
На думку Фіцовського, саме Віткевич познайомив Шульца з Романою Гальперн – «імовірно, у Варшаві взимку 1936 року, на початку його шестимісячної відпустки». Якщо це справді було так, то зустріч мала відбутися перед 23 січня 1936 року, коли Віткевич виїхав до Закопаного. У листуванні з Романою Гальперн Шульц часто згадував Віткевича. У листі від 15 листопада 1936 року* він передав вітання Віткацієві. 5 грудня* того самого року він радив знайомій знайти роботу: «Спитайте Віткація, чи міг би він бодай мить жити й не збожеволіти, чи не накласти на себе руки, коли б він не мав роботи», а водночас просив її про заступництво перед Віткевичем у справі фіктивної реєстрації в Сілезькому воєводстві: «Що поробляє Стась? Попросіть його, щоб він мені щось порадив у справі реєстрації у сілезькій глибинці. Він має там знайомства». У серпні 1937 року Шульц питав Роману Гальперн про новини від Віткевича, в якого він мав намір позичити книжки Едмунда Гуссерля [Edmund Husserl]. Твори німецького філософа, безперечно, були предметом розмов між Віткацієм і Шульцом, тим більше, що Віткацій утримував постійні контакти з Романом Інґарденом, учнем Гуссерля (див. 24 липня 1935*).
На початку жовтня 1937 року Віткевич надіслав Шульцові листа з порадою змінити тематику оповідань «з метою розтягнення яйцепроводу, щоб вчинити остаточне сім’явиверження». Крім того, Віткевич повідомив приятеля про розрив контактів із Ґомбровичем і примирення з Марією Каспрович. Януш Деґлер пише, що в 1937 році Ґомбрович, ймовірно, чимось образив Віткевича, внаслідок чого «начальник канцелярії С. І. Віткевича на спеціальному бланку повідомив його про розрив стосунків, одночасно повідомивши про відмову обмінюватися поклонами, заборону відвідувати певні заклади і виключення лектури його творів». Конфлікт, мабуть, був залагоджений, оскільки вже 25 жовтня Віткевич поінформував: «Des Gombres надіслав мені книжку з присвятою».
У лютому 1938 року* Шульц попросив Роману Гальперн допомогти знайти роботу для Юзефини Шелінської. Приятелька запропонувала йому поклопотатися про підтримку Віткевича, але Шульц відмовився: «Проте Віткацій страшенно не підходить для таких місій. Він не годен зробити для когось нічого доброго. Я за це на нього не ображаюся». Така оцінка нездатності Віткація до «практичної» допомоги дивує, адже драматург допомагав йому, наприклад, отримати тривалу учительку відпустку. Можливо, Шульц усвідомлював, що на той час Віткевич сам мусив радити собі з багатьма особистими клопотами.
23 квітня 1938 року* Віткацій написав Шульцові листа, в якому повідомив про своє розставання з Чеславою Окнінською-Коженьовською та про свій лихий психічний стан: «Я намагаюся триматися і працюю, але це страшенно важко. Мені випустили нутрощі і вдарили бичем у писок. (Тобі би це сподобалося)». Про свої нещастя Віткацій поінформував лише найближчих приятелів, шукаючи в них підтримки. Йому здавалося, наче вони всі по черзі покидають його. «Лянґер [Langier] мовчить. Від Тумена [Tumen] теж нічого не маю. Лист Штурма [Szturm de Sztrem] був досить дивним. Твоя листівка холодна. Щури тікають із корабля, який ось-ось потоне», — писав він з прикрістю до Ядвіґи Віткевич. Лише відповідь Шульца, написана між 24 і 28 квітня 1938*, була однозначно дружньою і підбадьорюючою. Цей факт підтверджує реакція Віткація, який написав про це у двох листах до дружини – 29 квітня: «Я отримав чудового листа від Шульца», і 31 січня: «Я отримав прекрасного листа від Бруно Шульца»[[98]].
Ще до того, як написати Шульцові листа між 6 і 23 квітня, Віткевич, ймовірно, прочитав уривки з Санаторію під Клепсидрою («деякі шматки чудові!»).
Через місяць Шульц, плануючи поїздку до Парижа, попросив Віткевича про «адреси і рекомендації». Проте він, ймовірно, тоді не мав жодних звісток від Віткація, позаяк розпитував про нього в Романи Гальперн. 28 травня 1938 року* він писав: «Що він поробляє, як почувається? Чи вже трохи видряпався?», а 8 червня*: «Що поробляє Віткацій? Як він почувається?». Його самопочуття суттєво не покращилося. Чеслава послідовно повертала Віткацієві всі листи, книжки з вирваними присвятами та подарунки. Віткевич також повідомив про це Шульца: «80 кіло (!) усіх подарунків, плюс картини, відіслані на Братську, мені повернули сюди». 29 червня 1938 року* доведений до розпачу Віткацій вирішив віддати до Сілезького музею в Катовіце всі картини, відіслані Чеславою, як єдину колекцію, так званий «дарунок пані Ч.K.». Як виявилося, серед образів, переданих музеєві, був також рисунок Бруно Шульца Інтер’єри. Проте більша частина колекції «дарунку пані Ч.К.» була під час війни знищена, включно з рисунком автора Ідолопоклонної книги.
У липні 1938 року Віткевич виїхав із Варшави «цілковито зламаний», про що Шульц довідався з листа від Тадеуша Штурм де Штрема. Шульц тоді також скаржився на нездужання, про що Романа Гальперн повідомила стурбованого Віткація. Незабаром становище Віткевича покращилося. Настало довгоочікуване завершення конфлікту з Чеславою, яка вирішила повернутися до нього «за умови, що повернеться те, чого не було, — писав Віткацій 14 серпня 1938 року, — і що я буду здатний до нового «важкого» життя з нею». У жовтні того року Бруно Шульц повідомив Роману Гальперну: «Чи знаєш, що Віткацій помирився зі своєю приятелькою?».
18 вересня 1939 року* Станіслав Іґнацій Віткевич вчинив у Великих Озерах самогубство. На думку Ядвіґи Віткевич, Шульц і Віткацій залишалися приятелями до самого кінця. За словами Чеслави Окнінської-Коженьовської, яка намагалася накласти на себе руки разом із ним, Віткацій згадував ще того дня про свого листа до Шульца: «Я не знаю, що вплинуло на Твоє рішення повернутися, — чи мої розпачливі листи до друзів — Корнеліуса [Cornelius], Маліновського [Malinowski], Шульца, Конінського [Koniński] та інших, чи телефонний дзвінок моєї дружини до Тебе». (тс) (перекл. ап)
