Боґуслав Кучинський народився в 1907 році в Заґожджоні (нині Пйонки Мазовецького воєводства). Упродовж року він навчався на машинобудівному факультеті Варшавської Політехніки, а згодом на математичному факультеті Яґеллонського університету – він тоді співпрацював зі Спілкою незалежної соціалістичної молоді «Життя». Дебютував у 1929 році оповіданням Jesienią [Восени], опублікованим у часописі „Kurier Literacko-Naukowy” (№ 48) під псевдонімом Анджей Варталув. Від лютого 1931 був членом ПСП-лівиці, а згодом (до 1938 року) комуністичної партії Польщі. У партійних виданнях публікував під псевдонімом Станіслав Седлецький нариси про життя безробітних.
У 1934 році за рекомендацією Полі Ґоявічинської* став секретарем Зоф’ї Налковської, а вже в травні того ж року ця співпраця перетворилася на тривалий емоційний зв’язок. У 1935 році в видавництві «Руй» з’явився його дебютний роман Kobiety na drodze [Жінки на дорозі], прохолодно сприйнятий критикою. У 1936–1938 роках він виконував обов’язки головного редактора (а впродовж певного часу також видавця) літературного журналу „Studio”*. У 1938 році опублікував другий роман Starzy ludzie [Старі].
Після початку Другої світової війни Кучинський утік до Румунії, де написав Pobojowisko [Краєвид після бою] – оповідь про вересневу кампанію. У травні 1940 року вирушив до Югославії, звідти дістався до Італії й зупинився в Римі. Там він написав низку оповідань і роман Ludzie między bogami. Notatki rzymskie [Люди серед богів. Римські нотатки]. У 1943 році одружився з Бернардою ді Базі (Барі?) .
Після війни працював спершу в міністерстві освіти еміграційного уряду в Лондоні, відтак у польському посольстві. У квітні 1948 року після сварки з дружиною повернувся до Польщі, де знову зустрівся з Налковською. Після її смерті він належав до редакційного комітету видання вибраних творів Зоф’ї Налковської. У 1960 році, після розпаду другого шлюбу (з Мирославою Окольською він одружився в 1952 році) виїхав із Польщі – спочатку до Італії, а потім до Сполучених Штатів, де оселився в Нью-Йорку. В останні роки життя потерпав від раку легень. Вчинив самогубство в 1974 році в Нью-Йорку .
Вперше Кучинський зустрів Шульца в якості секретаря Зоф’ї Налковської у квітні 1934 року у Варшаві. Як пише Налковська в Щоденнику, вони втрьох дивилися тоді вистави: Злочин і кара в постановці Леона Шиллера в Польському театрі і Красін у єврейському Юнґ Театр Міхала Вайхерта . Коли Кучинський зблизився з Налковською, то почав демонструвати ревнощі до Шульца. Їх апогеєм стало знищення примірника Цинамонових крамниць, який Шульц власноручно оправив і проілюстрував для Налковської (див. 20 липня 1935). У 1936 році про візити Шульца Налковська пише, що вони відбулися «з дозволу Боґуслава» (див. 1 січня 1936). Проте Кучинський радше за все цінував інтелектуальний потенціал Шульца. Адже він надавав йому шпальти свого журналу „Studio”, в якому Шульц опублікував оповідання O sobie* [Про себе] (в Санаторії під клепсидрою* воно надруковане під назвою Samotność [Самотність]) і есе Mityzacja rzeczywistości* [Мітизація дійсності]. Також на шпальтах часопису „Studia” відбувся обмін листами між Шульцом і Ґомбровичем щодо «пані докторової з Вільчої»*.
У 1960-х роках Кучинський, який мешкав тоді в Нью-Йорку, листувався з Єжи Фіцовським про долю листів Шульца до Налковської. З листування Кучинського випливає, що ці листи пережили війну, і що Налковська читала їх Фіцовському, про що Кучинський дізнався либонь від Фіцовського. Листи зникли тільки тоді, коли їх передали комусь для копіювання . Проте ця версія суперечить Вступові до Книги листів, у якому Фіцовський пише, що листи Шульца до Налковської згоріли під час Варшавського повстання. Тому історія цього листування залишається загадкою.
